Розірвання шлюбу з іноземцем в УкраїніНа практиці до мене неодноразово зверталися щодо розлучення клієнти, що перебували у шлюбі з громадянами іншої держави. В таких випадках необхідно визначитися, куди ж саме необхідно звертатися з позовом про розірвання шлюбу, до українського чи країни, громадянином якої є інший з подружжя. Траплялися ситуації, коли шлюб був укладений не в Україні, а в іншій країні, або ж шлюб був укладений в Україні, але між громадянами інших держав. При цьому ситуація може ускладнюватися ще й тим, що клієнту невідомо місцезнаходження чоловіка чи дружини, які є іноземцями, або ж взагалі, відсутнє місце реєстрації на території України іншого з подружжя. До прикладу.Звернулася до мене клієнтка, яка не є громадянином України. Вона уклала шлюб з іноземцем, реєстрація шлюбу відбулася в Україні. При тому, що «союз» фактично проіснував недовго, стало питання про розірвання шлюбу. Але інформації щодо місця проживання чоловіка, місця його реєстрації, де він знаходиться, в Україні чи за кордоном, взагалі не було. Ну і, звісно, ні номеру телефону, ні електронної пошти тощо також.Щодо можливості розірвання шлюбу між іноземцями в Україні я керувався Законом України «Про міжнародне приватне право», зокрема п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону, згідно якого суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.При цьому виникло питання до якого саме українського суду подавати позов, оскільки за загальним правилом позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування.В даній справі було прийняте рішення звернутися до суду на підставі ч. 9 ст. 28 ЦПК України – за останнім відомим місцем проживання чоловіка, там, де його останній раз бачила дружина – у себе вдома)).Суд першої інстанції, отримавши позов, відмовився розглядати справу і повернув позовну заяву, мотивуючи це тим, що відсутні будь-які докази проживання відповідача за місцем проживання дружини. Я звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на таку відмову, обґрунтувавши незаконність прийнятого рішення.Апеляційний суд дослухався до доводів, викладених в скарзі, скасував відмову і повернув справу до суду першої інстанції для розгляду по суті.Як наслідок суд першої інстанції, не маючи іншого вибору, розглянув справу про розірвання шлюбу, позов задовольнив і «сімейні кайданки» з моєї клієнтки було знято.або ж бажання зберегти сім’ю, суд має прийняти рішення про розірвання шлюбу. Адже шлюб – це добровільний союз чоловіка та жінки і примусити залишатися в шлюбі неможна.

Визнання батьківстваНе завжди діти народжуються в шлюбі. Як наслідок мати по тій чи іншій причині не вказує або не може вказати біологічного батька батьком дитини. Це може бути зумовлене банальним небажанням матері або біологічного батька, оскільки при народженні дитини поза шлюбом батьки повинні подати спільну заяву до відділу ДРАЦС. Можуть мати місце інші «цікаві» причини в житті людей (на практиці різні ситуації були), але зараз не про це.Біологічний батько мав бажання бути формально записаний. Але мати дитини всіляко відтягувала похід до відділу ДРАЦС. Зрозумівши, що в добровільному порядку біологічного батьку стати законним батьком не вдасться, останній звернувся до мене за правовою допомогою.Було подано до суду позов про визнання батьківства. А також заявлено клопотання про проведення судової генетичної експертизи, так як саме ДНК-експертиза є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ. Суд задовольняє клопотання про призначення експертизи і направляє справу в експертну установу. Експерт призначає дату відібрання біологічних зразків. Далі включається весь талант сторони відповідача (матері) по затягуванню справи. Ми з клієнтом прибуваємо до експертної установи і…відібрання зразків не відбулося, оскільки ні відбір не приїхали мати з дитиною. Експерт призначає повторну дату. Ситуація повторюється. Експерт повертає справу до суду. Суд за нашим клопотанням повторно призначає експертизу. Ситуація повторюється. Чотири призначенні експертизи! так і не були проведені через неявку матері з дитиною для відібрання зразків ДНК. Розуміючи, що 5 раз призначення експертизи не дасть ніякого результату ми звернулися з вимогою про застосуванню в цьому випадку ст. 109 ЦПК України - у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.Суд прийняв нашу позицію у справі, задовольнив позов та визнав мого клієнта батьком дитини. Далі оскарження рішення з боку матері до апеляційного суду. В апеляційному суді ми знову заявили про готовність провести експертизу. Проте суд відмовив в такому клопотанні, оскільки також дійшов до висновку, що чотирьох призначених експертиз було достатньо аби зрозуміти хто є хто. Апеляційна скарга залишена без задоволення, а рішення – в силі. Мати звертається до Верховного Суду з касаційною скаргою, намагаючись скасувати рішення про визнання батьківства. Але Верховний Суд також залишився на стороні батька, виходячи з поведінки матері.Як наслідок перемога в справі. Проте втрачений час, цінний час спілкування батька з дитиною. Не кожен готовий пройти такий складний шлях, дуже багато здаються. Я вражений стійкістю свого клієнта та вдячний, що ми все-таки змогли довести справу позитивного завершення!

Поділ майнаПоділ спільно нажитого майна подружжя через суд раніше не завжди давав бажаного результату. Точніше давав, але формально, фактично ситуація щодо володіння та користування майном не змінювалася. Про поділі квартири, будинку, суди зазвичай приймали рішення про визнання за кожним з колишнім подружжям по ½ частині житла. І що маємо в результаті. Нібито і вільні один від одного після розірвання шлюбу, але прив’язані один до одного майном. Кожен має право жити в квартирі, кожен має привести свою «другу половинку» чи ще когось в цю квартиру. Такі рішення по суті не вирішували справу. По суті все лишалося як і було.До мене звернулася клієнтка, яка в шлюбі з колишнім чоловіком придбала квартиру. Оскільки коштів своїх не було, подружжя взяло в банківській установі кредит, та ще й іноземній валюті, та ще й у 2007 році...Що було далі з гривнею знають всі. Як наслідок борг перед банком погашений не був. Моя клієнтка, розуміючи, що непогашення кредитної заборгованості може позбавити її спільної квартири, намагалася узгодити питання повернення боргу з колишнім. Але все марно. Отримавши від клієнтки всю інформацію щодо справи я запропонував їй не ділити квартиру навпіл з причин, зазначених вище. Крім того потрібно було ще враховувати наявну кредитну заборгованість, яка є спільно нажитим зобов’язанням. Я роз’яснив можливість отримати 100 % квартири у власність, але при цьому взяти на себе зобов’язання щодо погашення. Оскільки у Клієнтки було в пріоритеті збереження квартири, вона погодилася на цей варіант.Було подано позов про поділ спільно нажитого майна та зобов’язань подружжя, в якому повідомлено про небажання з боку колишнього чоловіка виконувати спільні зобов’язання, що призводять до негативних наслідків моїй клієнтці. Крім того невиконання боргових зобов’язань може призвести до втрати житла в цілому.Суд погодився з нашою позицією. Визнав за клієнткою право особистої приватної власності на 100% квартири та поклав на неї зобов’язання щодо погашення кредиту. Поставлена ціль була досягнута – квартира збережена.